У кінці XIX – на початку ХХ століття Київ був одним з міст, де громадська благодійність розвивалася найкраще.
Тут діяли близько ста різних комітетів і товариств доброчинної спрямованості, що займалися допомогою малозабезпеченим верствам населення. Існували безкоштовні нічліжні притулки, будинки працьовитості, столові дешевих обідів, будинки дешевих квартир тощо. Добровільні товариства та окремі особи за власний рахунок засновували й утримували лікарні, дитячі садки, ясла і денні притулки для дітей робочого класу, школи та училища. Всім була відома благодійна та меценатська діяльність братів Миколи і Федора Терещенків, Григорія Галагана, Михайла Дегтерьова, братів Лазаря і Льва Бродських, подружжя Попових, Богдана Ханенка, Семена Могильовцева та інших заможних киян.
Родина Бродських. Так склалося, що переселенців з Бродів на новій батьківщині стали називати Бродськими. Абрам Бродський став купцем першої гільдії й перебрався до Одеси. Там він прославився своєю доброчинністю.
Ізраїль Бродський у грудні 1865 року подав прохання про зарахування його з одеських купців у київські. До 1858 року правом проживання в Києві користувалися лише євреї — купці першої гільдії, тобто ті, які сколотили 100-тисячний капітал. Іншим дозволялося перебувати в місті не більше трьох днів, за винятком часу проведення ярмарок і пребування в спеціальних місцях.
Вже з перших днів свого життя в Києві Ізраїль Бродський став одним із найвпливовіших підприємців губернії. Свій перший цукрорафінадний завод 23-річний Ізраїль Бродський заснував у 1846 році в селі Лебедин, недалеко від Златополя. З часом він заснував Одеський, придбав Кагарлицький і Корюковський, узяв у довгострокову оренду Райгородський і очолив Томашевський цукрові заводи.
Після смерті Ізраїля Бродського в 1888 році продовжувачем сімейного бізнесу став його старший син Лазар Бродський. Освічений і енергійний підприємець, він дуже швидко став одним із найбільших цукрозаводчиків Російської імперії. Крім того, Лазаря Бродського невипадково називають «батьком Київського Політеха». До кінця 1890-х у цукровій промисловості південного заходу Російської імперії розпочалася гостра криза. Існуюча тоді монопольна організація «Цукровий синдикат» припинила вивозити надлишки цукру за кордон: ціни на внутрішньому ринку поповзли вниз, загрожуючи багатьом цукрозаводчикам банкрутством. Представники цукрової промисловості на чолі з Лазарем Бродським подали міністрові фінансів графу Сергію Вітте петицію, в якій просили ввести «ручне» регулювання цін на цукор. При цьому цукрозаводчики пообіцяли, що якщо рішення уряду буде позитивним, то вони пожертвують кошти на створення вищого навчального закладу з підготовки фахівців у галузі буряківництва і цукрового виробництва в Києві. За задумом творців майбутній Політехнічний інститут повинен був мати чотири відділення: механічне, інженерне, хімічне, агрономічне і готувати фахівців-технологів для великих промислових підприємств. Будували Київський Політех на гроші тих же промисловців. Найбільшу суму пожертвував Лазар Бродський.
Ізраїль Бродський переконував своїх синів, що заможні люди повинні неодмінно займатися благодійністю. Сам Ізраїль Меєрович, як стверджують його сучасники, ніколи не рекламував свої пожертвування, хоча суми виділяв чималі (150 тис. карбованців на будівництво лікарні на Лук’янівці, понад 40 тис. карбованців — на будівництво і устаткування Першого комерційного училища).
Найщедрішим був Лазар Ізраїльович. Особливо великі пожертвування він спрямовував до медичних установ. У 1895 році він заснував Товариство боротьби з заразними хворобами. Ця ініціатива була надзвичайно важливою у той час, оскільки місто часто страждало від різних епідемій, зокрема, дифтериту, що забирав чимало дитячих життів. У 1896-му всього за один будівельний сезон на Байковій горі було збудовано Бактеріологічний інститут. Основну суму — 55 тис. карбованців — виділив Лазар Бродський. Нині в цій будівлі знаходиться Київський НДІ епідеміології та інфекційних хвороб. Лазар і його молодший брат Лев фінансували лікарню на Лук’янівці, яку почав будувати їхній батько (тепер це обласна лікарня). У 1899 році Лазар Бродський виділив кошти на розширення акушерської клініки Університету святого Володимира.
У 1889 році в Києві було створено художньо-промисловий і науковий музей (нині — Національний музей українського мистецтва). Рахунок своїм експонатам він відкрив із подарунків засновників, одним із яких був Лазар Бродський, котрий став учасником Товариства старовини і мистецтв. Ініціатори будівництва так званого Троїцького народного дому Товариства писемності — просвітницького центру — не мали в своєму розпорядженні майже ніяких початкових коштів, і їхні наміри залишилися б лише мрією, якби допомогу вагомим карбованцем не надали благодійники, і більше за всіх Лазар Бродський.
У своєму заповіті він відписав місту 500 тисяч карбованців на будівництво критого ринку. Втім, гроші передавалися за однієї умови — з доходів ринку місто повинне було щорічно відраховувати 22,5 тисячі на утримання Бактеріологічного інституту, дитячого відділення Єврейської лікарні, двокласного училища імені Бродського й інших доброчинних установ.
Родина Терещенків. Пам’ять про представників українського роду Терещенків не змогли знищити навіть роки, які стирали історичні дати й перекреслювали епохи, а не лише людей. Протягом семи десятиліть нас переконували, що Терещенки – багаті цукрозаводчики, експлуататори трудового народу. Нині ми маємо можливість переглянути роль цієї сім’ї у контексті історії. Не в останню чергу в коло занять членів родини входила благодійна і громадська діяльність. Саме коштом Терещенків будувалися та діяли лікарні, притулки, гімназії, училища. Багато зробили члени цієї родини і для розвитку культури. Зокрема, Микола Терещенко на добродійні та просвітні установи пожертвував аж 5 мільйонів карбованців. На кошти його старшого сина Івана утримувалася приватна художня школа. Терещенки були знавцями, збирачами мистецтва та меценатами. Саме завдяки Миколі та Федору Артемовичам, а ще їхнім дітям Івану, Олександру, Варварі та Ользі Київ має тепер зібрання творів Т.Г.Шевченка, українського образотворчого мистецтва, західного та східного мистецтва. Вагомою була благодійна діяльність представників родини у роки першої світової війни. Вже у 1914 році Михайло Терещенко відкриває на свої кошти й утримує лазарет на 300 ліжок. Незабаром інші члени родини відкривають ще кілька лазаретів та засновують притулок і взуттєву майстерню для покалічених нижчих чинів. Протягом воєнного лихоліття люди постійно отримували лікування й допомогу від Терещенків. Для порівняння, в січні 1916 року родина витратила на медикаменти й обслуговування поранених 8 тисяч 630 карбованців. Допомога солдатам і офіцерам не обмежувалася лише утриманням медичних закладів. Дружина Федора Абрамовича Надія Володимирівна Терещенко очолювала відділення при комісії Всеросійського земського союзу, яке збирало грошову й матеріальну допомогу російській армії. Окремо виділялися гроші на боротьбу з епідемією тифу.
Ганна Гойська походила зі старовинного дворянського роду Козинських. Шляхтичка відрізнялася міцним та незалежним характером. Її чоловік, Василь Богданович Гойський, помер приблизно у 1557 році. Ганна залишилась одна, дітей не мала і прожила вдовою довгий час. Була багатою поміщицею і володіла Почаєвом, а також селами Орлямом та Козином. Відвідувала Почаївську Успенську церкву і вирішила відновити монастир, який існував вже давно, проте запустів через набіги татар, і сприяти його розвитку. Фактично саме Гойська вважається фундатором знаменитого Почаївського монастиря.
Раїна Ярмолинська заснувала інший – Загаєцький монастир. Події розвивались за аналогічною схемою: багата вдова Ярмолинська, володіючи десятком містечок і сіл на Волині, здійснила закладку кам’яного храму та келій для ченців “не в унії перебуваючих, а в грецькій релігії Православної Церкви”. Будівництво нової монастирської обителі благословив Петро Могила. Згідно із фундушевим (дарчим) записом, монастирю надавались “ґрунти, поля орані та неорані, сіножаті, ліси, гаї, сади, став з млином та інші пожитки” з чітким окресленням меж пожертви у вічне користування. Раїна Ярмолинська дала дозвіл на використання ченцями та їхніми підданими пасовиськ в інших своїх угіддях, які монастирю не належали, а також право заснування ченцями у майбутньому нового села, що й було зроблено: на монастирських землях після знищення татарами у 1675 році Мелехова виникло нове село – Малі Загайці.
Важливо, що благодійність і меценатство всіляко заохочувалися і підтримувалися офіційною владою. Благодійна діяльність у великих розмірах давала підставу для отримання чинів державних службовців, а у виняткових випадках – навіть дворянства.
Зазвичай меценатами називають людей, які сприяють якомусь виду мистецтва. Але є вищий сенс меценатства – заступництво людини, турбота про незаможних, людей літнього віку, хворих. Меценати минулого творили благо не заради нагород і чинів. Справжню добродійність не можна виміряти, вона не вимагає нічого взамін, а полягає в самому вчинку і добрій волі. І це навіть не дія, а стан душі.
Ковальчук Світлана
